Закони Ману

 

Найдавніші індійські держави виникають у ІІІ тисячолітті до н. е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землеробства. Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави. У середині ІІІ тисячоліття до н. е. на територію Індії проникають кочові племена аріїв, які частково знищили його. Арії запозичили у туземців осілий землеробський побут. «Арій» на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність «анарія» — нижчий, яке застосовувалося до корінного населення. Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільскої громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами начолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможніх людей.

З них виокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди — брахмани, а також військові вожді — кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привелейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани:

1) варна жерців (брахманів);

2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);

4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обгрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим «прабатьком всіх істот» Пуруші: жерці — із його вуст, кшатрії — із його рук, вайшії — із його стегон, а шудри — із його стоп.1 У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов`язки жерців, кшатріїв — керувати і вести війни, вайшії — займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри — слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також переход із однієї групи в іншу. У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників на корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії. Відсутність джерел недозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних сборах. Збори вільних воїнів зберіглися і в епоху існування спадкової монархічної влади. Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І тисячоліття до н. е. в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н. е. Магадха об`єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 році до н. е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272рр до н. е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану. Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки ( 272-232 рр до н. е.). Було об`єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 року до н. е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу. В історичній літературі існують розбіжності стосовно визначення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідники історії Індії Г. М. Бонгард — Левін та Г. Ф. Ільїн вважають, що у І тисячолітті до н. е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої індії Є. М. Медведєв — що феодальне. На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни. Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давали поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священним книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, давати й отримувати підношення. За вченням брахманів, між ними і кшатріями має існувати зв`язок і взаємодопомога: «Без брахмана не процвітає кшатрій, об`єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі». Брахман визнавався володарем всьго сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всьго чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мученицьку смерть. До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов`язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов`язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатраї, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу. Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших. Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: «Але одне заняття Владика (Ману)вказав для шудри — смиренно служити трьом іншим варнам». Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім`ями. Але «шудра не повинен нагромаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатства, пригноблює брахманів». Рабство в Індії мало партріархальних характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-зеблероби жили громадами, мали свої сім`ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, невтручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали нестільки раби, скільки наймити — кармкари. За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму — обов`язки:охороняти підданних, опікувати мадлолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стехійних лих, запобігати голодові. Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є «велике божество з тілом людини». В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Манау цар мав призначати сановників із «хоробрих, досвідчиних у військовій справі, шляхетного походження і випробованих». Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя — мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст. Країна поділялясь на провінції, на чолі яких стояли царевичи; провінції — на округи, на чолі з окружним начальником, що «думає про всі справи». Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні упрвителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин. Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалуджений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало. Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливісю права Індії було те, що на нього великий вплив робили релігія, яка забов`язувала дотримуватись спеціальних дхарм — правил поведінки. Дхарми наповнені і релегійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до тхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд. Особливе місце серед дхарм (дхармашастир) займають Закони Ману (ІІ ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Норми викладалися у поетичній формі, формі 260 строф вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт, зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1)різні релігійні накази брахманів;

2)норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами;

3)норми цивільного і кримінального законодавства

Закони Ману один із стародавніших пам`ятників юридичної літератури. Джерелом «Законів Ману» стали більш ранні «провід до Закону» (дхармасутра). У період настання кризи родоплемінної системи (VІ-Vст. ст. до н. е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитися від відвертої боротьби. З розвитком феодалізмом, який призводить для зникнення міських громад, бкддизм відтісняється на другий план, і в ХІІ ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм. Який діств назву індуізму. Основною постаттю індуізму є брахмани — земні боги, а Шіва — єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття. Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхармашастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду. У відповідності і з Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується забов`язань, що випливають із договору:

» несплата боргу,

» заклад,

» продаж чужого,

» неповернення взятого;

потім слідують норми, що стосуються

» несплати жалування, «Наймит (слуга или работник), который, не будучи больным, отказывается по наглости от исполнения условленной работы, должен быть оштрафован. и жалованье не должно быть ему уплачено».

» скасування купівлі-продажу, «Если кто-нибудь в этом мире, купив или продав что-либо, раскается в этом, он может отдать или получить эту вещь в течении десяти дней».

» спору господарів з пастухом, «Днем ответственность за целосность скота лежит на пастухе, ночью-на хозяине…Если стадо окружено волками и пастух не спешит к ним на помощ, он должен нести ответственность за животное, на которое волк нападет, а если же он охраняет надлежащим образом — не несет ответственности».

Потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів:

» про межу, «Если между двумя селениями возник спор о границе, царь в месяце джьяйштха должен определить границы, когда межевые знаки весьма отчетливо видны. Этими знаками, давностью владения и постоянно текущими потоками воды, царь должен определить границу двух спорящих сторон. Если возникло сомнение даже при осмотре знаков, решение спора относительно границ должно быть возложено на свидетелей. За отсутствием свидетелей люди из четырех соседних деревень, известные своей честностью, должны постановить решение о границе в присутствии царя. Если соседи дают ложные показания, каждый из них должен быть присужден царем к … штрафу».

» наклеп, «Кшатрий оклеветавший брахмана, подлежит штрафу в сто пан, вайший — в полтораста или двести, шудра — телесному наказанию. Брахман, оклеветавший кшатрия, должен быть оштрафован пятьюдесятью панами, вайшия — двадцатью пьятью, шудру — двенадцатью. За оклеветание чедовека одной с ним варны — двенадцать пан; за речи, которые не должны быть произносимы, штраф удваивается. Шудра, поносящий ужасной бранью вышестоящей варны, заслуживает отрезания языка. Если он надменно учит брахманов их долгу, то царь должен приказать влить кипящего масла в его рот и уши».

» крадіжку, (три міри покарання: тюрма, заковування у кандали та різного роду тілесні покарання) «За похищение людей из хорошей семьи и особенно женщин и драгоценных камней преступник заслуживает телесного или высшего наказания. Преступление, которое совершино в присутствии собственника и сопровождалось насилием, есть грабеж; если оно совершено в его отсутвие — кража».

» вбивство,

» насилля, «Тот, кто совершает насилие, должен считаться величайшим преступником, более опасным, чем клеветник, вор и обидчик, наносящий другому удары палкой. Убивающий при самозащите, при охране жертвенных даров, при защите женщин и брахманов, по закону не совершает преступления».

» подружню зраду.

Наступні норми судового розгладу стосувались порушення норм сімейно-шлюбного і спадкового права.

Отже, внутрішня логіка системи викладення норм не дає можливості розділити їх на норми цивільного і кримінального права. Не дивлячись на різноманітність дхармашастр, вони взаємно впливали одна на одну і були взаємно пов`язані. Усі вони пов`язані спільністю релігійно-філософських концепцій та принципів, на яких вони базувались. Це полягало у понятті суті дхарми, закріпленні неорівності варн, ретуальної чистоти індуса, системи поведінки з метою очищення, у тому числі і за злочині. Зміст, межі дії норм визначені священними джерелами — ведами. Як уже зазначадось, приватного права власності на землю в Індії не існувало. Рухоме майно перебувало у приватній власності. Свобода розпорядження такою власністю була досить широкою. Староіндійському праву були відомі такі правомірні способи набуття власності, як одержання спадщини, знахідка, купівля, здобич, позичка під проценти, виконання роботи, одержання дарунку від доброчинних людей. Закони визначили 10 засобів існування :

1) знання

2) ремісництво

3) робота за певну плату

 



  • На главную